Олешинська громада
припинила діяльність, увійшла до складу Хмельницької громади

Історія села Олешин

Вступ

Кожен з нас добре знає історію України, краще, ніж історію свого села. Села, в якому народилися ми та наші батьки. Тому наше завдання – дізнатися якомога більше  про наше село, а також познайомити наших близьких з історичними сторінками життя села та його видатними людьми.

Без знання історії рідного краю годі говорити про національну гідність та менталітет. Без усвідомлення своєї культури не можна здійснювати будь-які державотворчі процеси, а також говорити про гідне місце незалежної Української держави на терені світової цивілізації. Адже дорогі нам поняття «Батьківщина», «Національна гідність», святе відчуття отчого дому і рідної землі починається саме з рідного краю, свого села чи міста, вулиці, своєї домівки, де людина народилась і виросла, де пройшло її дитинство. Вони передаються з покоління в покоління, з молоком матері, мелодією народної пісні, поетикою рідної мови.

Ми живемо у селі Олешин. Як і кожне село чи місто Олешин має давню культуру та історію свого походження.Це велике і прекрасне село, в якому живуть чудові та працьовиті люди. Це одне з багатьох тисяч сіл нашої вільної України. Кожен куточок мого села характеризується неповторністю, самобутністю, красою. Олешин схожих на другі села і водночас відрізняються від них. Мабуть, немає жодної людини в світі, яка б забула про місце свого народження, свій рідний край. Моє село розташоване в одному з мальовничих куточків давньоруської землі, яка в історичній літературі дістала назву Поділля.                                           

Сьогодення і давнина тісно переплилися в житті. В народі говорять, що без минулого немає майбутнього, тому так важливо кожному з нас знати історію свого села.

Історія виникнення села

На двох пагорбах розташоване село. На околиці села протікає невеличка річка, яка впадає в ріку Буг. Місцеві жителі назвали її "Зеленою", тому що вона влітку висихає і заростає 6ур'яном. Від міста Хмельницького п'ять км.

Уже за 40 тис. років до нашої ери цей край заселявся людьми, пережив усі перекрути первісної епохи ранньослов’янського, давньоруського, середньовічного, нового і новітнього періодів. Край завжди
приваблював загарбників і поневолювачів. Криваві сліди залишили напади римських легіонів, печенігів і половців, понад 530 -річне ярмо татаро-монгольської орди, литовців, польсько-шляхетських і османських феодалів, «чорний шлях» кримських татар XV—XVII ст., страшне лихо першої світової, громадянської воєн, німецько-фашистської окупації, голодомори і геноцид XX ст. Подоляни як уміли і могли захищали свою батьківщину від ворогів, прославилися у визвольній війні українського народу 1648 - 1654 рр., у подальшій боротьбі за землю, волю і Українську державність.

У Х-XI століттях ці землі входили до складу Київської держави, потім - до Волохівської землі, а з XIII століття - до Галицько-Волинського князівства. 1340 року місцевість завоювали литовські феодали, і вона ввійшла до складу Литовського князівства.   Першу згадку про Олешин знаходимо  в “Книги ревізій листа” та “Реєстру Коронного архіву”, зробленого Яном Замойським. 10 лютого 1431 р. Король Владислав II Яґайло записує Янові Чанстуловському 100 гривень на села Голосин(Олешин) та Плоскирівці (тепер Хмельницький) на р. Бозі у Летичівському повіті Подільської землі.

Село  належало до королівських маєтків Проскурівського староства і в кінці ХVIII століття разом з іншими селами були подаровані Катериною II фельдмаршалу Гудовичу. Село  входило до складу маєтків графа Гудовича до 1861 року, який був з 1798 року — Києвський, а потім і  Подільський генерал губернатор, а пізніше стали належати графу Куліковському. Селяни займалися землеробством, але землі було мало і вони змушені  були займатися ще й ткацькою справою.

Про виникнення назв села Олешин нема ні речових, ні письмових пам'яток. Існує легенда така: поселились біля річки Буг якісь утікачі, ніби-то козаки. Вони були настільки в потертій одежі, що їх назвали голиші. За селом збереглась назва Голешин, а згодом Олешин. Відомо також за переказами, що від цих втікачів відділились - Іван, Каленик, Гринь. Звідси і пішли назви навколишніх сіл - Іванківці, Каленівка, Гринівці. Легенда ця говорить, що церква в селі була в старовину на південному горбі, за ставом і була спалена турками . Легенда ця підтверджується тим, що в 1847 році при ритті льоха був знайдений уламок великого залізного хреста і вирито декілька людських скелетів.   Ось ще одна легенда. Село Олешин заснували жителі Карпатського краю.

В селі була кузня та шинок, де торгували дві єврейські сім’ї. Шинок існував аж до революції.

Після зруйнування церкви з сувом грунту – нову збудували в 1717 році, а 1868 році збудували на її місці Хресто-Воздвиженський Храм, який правився до 30-х років минулого століття. Але найбільший вклад для села зробив протоієрей Мартин Морочевський (1857-1897роки). Він збудував церковно-приходську школу.

1.Географічне розташування села

Територія села розташована на Подільській височині між 48 27’ та 50 37’ північної широти й між 26 09’ та 27 56’ східної довготи. Протяжність села з півночі на південь 3 км, а із заходу на схід – 2 км. З південного боку села протікає річка Південний Буг. На півночі межує з селом Іванківці. Зі сходу росте мішаний ліс. З західної сторони простягаються поля. Через село протікає річка Зелена, що впадає у Південний Буг. Площа населеного пункту – 380 Га. В селі проживають 2 409 чоловік.

2.Історія виникнення назви села

На двох пагорбах розташоване село.На околиці села протікає невеличка річка, яка впадає в ріку Буг. Місцеві жителі назвали її "Зеленою", тому що вона влітку висихає і заростає 6ур'яном. Від міста Хмельницького п'ять км. До 1800 р. село Іванківці входило до складу Олешина і носило назву Іванківці-Олешинські. Лише у 1800 році стало самостійним населеним пунктом.

Уже за 40 тис. років до нашої ери цей край заселявся людьми, пережив усі перекрути первісної епохи ранньослов’янського, давньоруського, середньовічного, нового і новітнього періодів. Край завжди приваблював загарбників і поневолювачів. Криваві сліди залишили напади римських легіонів, печенігів і половців, понад 530 -річне ярмо татаро-монгольської орди, литовців, польсько-шляхетських і османських феодалів, «чорний шлях» кримських татар XV—XVII ст., страшне лихо першої світової, громадянської воєн, німецько-фашистської окупації, голодомори і геноцид XX ст. Подоляни як уміли, і могли захищали свою батьківщину від ворогів, прославилися у визвольній війні українського народу 1648 - 1654 рр., у подальшій боротьбі за землю, волю і Українську державність.

У Х-XI століттях ці землі входили до складу Київської держави, потім - до Волохівської землі, а з XIII століття - до Галицько-Волинського князівства. 1340 року місцевість завоювали литовські феодали, і вона ввійшла до складу Литовського князівства.   Першу згадку про Олешин знаходимо  в “Книги ревізій листа” та “Реєстру Коронного архіву”, зробленого Яном Замойським. 10 лютого 1431 р. Король Владислав II Яґайло записує Янові Чанстуловському 100 гривень на селах Голосин(Олешин) та Плоскирівці (тепер Хмельницький) на р. Бозі у Летичівському повіті Подільської землі.

Село  належало до королівських маєтків Проскурівського староства і в кінці ХVIII століття разом з іншими селами були подаровані Катериною II фельдмаршалу Гудовичу. Село  входило до складу маєтків графа Гудовича до 1861 року, який був з 1798 року — Києвський, а потім і  Подільський генерал губернатор, а пізніше стали належати графу Куліковському. Селяни займалися землеробством, але землі було мало і вони змушені  були займатися ще й ткацькою справою.

Про виникнення назв села Олешин нема ні речових, ні письмових пам'яток. Існує легенда така: поселились біля річки Бугу якісь утікачі, ніби-то козаки. Вони були настільки в потертій одежі, що їх назвали голиші. За селом збереглась назва Голешин, а згодом Олешин. Відомо також за переказами, що від цих втікачів відділились - Іван, Каленик, Гринь. Звідси і пішли назви навколишніх сіл - Іванківці, Каленівка, Гринівці. Легенда ця говорить, що церква в селі була в старовину на південному горбі, за ставом І була спалена турками . Легенда ця підтверджується тим, що в 1847 році при ритті льоха був знайдений уламок великого залізного хреста і вирито декілька людських скелетів.   Ось ще одна легенда.Село Олешин заснували жителі Карпатського краю. Воно розросталося. Один із жителів на ім'я Іван вирішив побудувати хату на північній окраїні села за річкою, що впадала в річку Зелену - притоку Бога(Буга). Сім'я збільшувалась, але в Олешині було кілька Іванів.

Поступово вираз трансформувався, і виникла назва Іванківці. Сини Івана побудували собі житла на пагорбу північніше річки. Північний пагорб назвали Монакова гора за іменем першого поселенця. У центрально-східній частині села невелика Шпарова гора, а в центрі села просто - гора.

 У 17 столітті на східній частині села Іванківці відбулася велика битва козаків з татарами. Свідком цієї битви залишилися вісім великих могил, завдовжки метрів десять. Цю частину поля називали "могилки" їх доглядали протягом 4 століть. У кінці XX століття в лісі було збудовано військовий об'єкт. При будівництві важка військова техника придавила могили, і тепер від них і сліду не лишилось.

Період   революції  1917 року та громадянської війни

В пам'яті колгоспників сільськогосподарської артілі імені Леніна, що об'єднує два села Олешин і Іванківці, залишилося чимало спогадів про героїчну боротьбу Червоної Армії, підтримуваної усіма трудящими наших сіл, проти запеклих ворогів Радянської влади у роки Громадянської війни. Перш, ніж відстоювати завоювання революції в роки Громадянської війни, населення прийняло активну участь в революційних подіях. На хід революційних подій в селі мали вплив робітники станції Гречани, член революційного комітету, місцевий житель Олешина Лисий Карпо Іванович, який працював під партійною кличкою Кольцов Микола Сергійович, член більшовицької партії з березня 1917 року.

Навчився він проведенню революційної підпільної роботи, працюючи помічником слюсаря-молотобійця в Одесі. Кольцов М.С. проводив роботу по розкладу Імператорського полку, який був розквартирований в селах Олешин та Іванківці. Хата Дуди Д.М. була місцем збору дівчат на "досвідки", куди приходили парубки і військові прапорщики, з якими зв'язувався Кольцов. В хаті Ціпко Юстина Захаровича в І9І7-І9І8 рр. була підпільна типографія, в якій працювали Курчинський, Турчинський і Кольцов. Листівки, відозви з цієї типографії розповсюджував Гринчук Іван Мусійович. В Червону Гвардію на станції Гречани вступили жителі села: Салабай Тирон Опанасович, його брат Салабай Петро, Садабай Максим Микифорович, Ціпко Іван Кирилович, Василівський Кузьма Климентійович Похвата Карпо Маржович, які боролись за владу Рад. Були вони на-бронепоїздах "За власть советов", "Ураган", Машиністом цих бронепоїздів був Гринчук Іван Мусійович, який виконував завдання Кольцова і включився у революційну роботу. 

Стара дерев'яна церква с.Іванківці (фото прибл.1960-х років)

Червона Армія при підтримці місцевого населення в листопаді 1918 року очистила села Олешин та Іванківці від петлюрівців. На початку 1920 року в наш район ввійшли білополяки. Олешинці вчинили ворогові одчайдушний опір. На боротьбу з інтервентами піднялися всі, навіть жінки і діти... Особливо запам’ятався такий епізод, коли білополяки наближалися до голови сільської Ради Йосипа Ричко, то їх зустрів шквальний вогонь кулемета. Це била ворога молода дочка голови сільради Софія Ричко. Запалені цим патріотичним подвигом дівчини, дорослі чоловіки відкрили вогонь з усіх видів зброї.Поляки відступили. /Із спогадів громадян сіл Олешина і Іванковець, Софії Лисої і Маланіі Чистякової/.

В історичній літературі боротьба трудящих Поділля в роки громадянської війни й іноземної воєнної інтервенції висвітлена недостатньо.  У зв'язку з цим документи, що публікуються в " Поділля в роки громадянської війни " , безумов­но викличуть інтерес у читачів.

Після революції активно діяла бідняцька частина села. Було обрано комісію по розподілу землі, в яку входили Ричко Йосип, Дуда Харитон, Лисий Микита. Комісія в першу чергу розподілила землю сільського попа. Згодом для малоземельних селян села Олешина було передано площу землі між селами Лісо-Гринівцями і Климашівкою поміщика Зімбровського. Наділивши землю біднякам, село осереднячилось.

Збори в Іванковецькому клубі 1922 рік.

Першим головою сільради був Салабай Мартин Матвійович, секретарем - Штукалюк Х.М. Першим головою КМС був Ричко Гнат Іванович. В 1924 році була організована комсомольська організація. Входили в неї жителі села Іванковець і Олешина. Перші комсомольці: Присюда Яків /він же перший секретар комсомольської організації/, Палянца Данило, Кучер Захар, Кальмуцький Яків, Назаров Яків, Дуда Йосип. Партійна, організація була створена в 1927 році. Перші комуністи села Олешина і Іванковець: Волошин Павло / він же пер-ший секретар партійної організації/, Паляниця Степан, Оліховський Іван, Петляк Фома, Петляк Агафон. Всі комуністи були виділені з парторганізації станції Гречани, за виключенням Петляк А.М. З 1924 року комсомольська, а з 1927 року партійна організації стали активною  силою обох сіл. Спираючись на бідняцьку частину села, вони мобілізували маси на виконання завдання партії і уряду, розгорнули активну культмасову роботу селян. Вони добились того, що учасники церковного хору перестали відвідувати церкву і включились в хор клубу.

Студенти Проскурівського педтехнікуму /жителі села/ допомагали активно в роботі клубу. Щоб активізувати роботу клубу, розширити клубний дім, студент Тодос Ількович залишив у педтехнікумі навчання на один рік з метою допомогти налагодити роботу клубу, йому активно допомагали студенти Чорний П.С.,Гринчук Т.М. Ентузіасти клубної роботи добре її налагодили з 1918 року.

Вистави-концерти проходили завжди в переповненому залі. За виручені гроші від вистав купували необхідні речі для клубу. Особлива увага зверталась на поповнення клубної бібліотеки, яка нараховувала уже в 1925 році більше двох тисяч томів. На допомогу, вчителеві по ліквідації неписьменності ставали також студенти Проскурівського педтехнікуму, а також кращі учні Іванковецької семирічної школи. Класна кімната щовечора була зайнята переважно жінками, які приходили сюди, щоб навчитись писати і читати. До 1929 року в основному була закінчена робота по ліквідації неписьменності.

 

 

Студенти Проскурівського педтехнікума.

    В 1925-1926 рр. селянські двори були поділені на чотири категорії: до першої категорії відносились громадяни, які мали до одного га землі, до другої - два га, до третьої - три га, до четвертої - більше трьох га. В лютому 1929 року було створене провідне товариство /Голова правління Пірог/ Прокіп, члени правління - Ціпко І.А., Ціпко І.К., Ціпко Ф.Ю., Василівський Я.Б., яке підготувало організацію колгоспу. В цьому ж місяці був організований колгосп з двадцяти дев’яти господарств, а навесні 1930 року в колгоспі вже були всі чотириста двадцять господарств із землею 956 га.

Депутати 10 з'їзду рад (1929 р.) Проскурівського району. Делегати від Іванковецької сільскої ради Шийко Фросима Тимофіївна, Біський Василь

Першим головою створеного колгоспу був обраний Мазяр Герасим Іванович, замісником Щаблевський Олександр Петрович, бухгалтер Похвата Іван Ігнатович/ До 1962 року був бухгалтером колгоспу незмінно/. До Великої Вітчизняної війни головами колгоспу були: Бугай Дмитро Олексійович, Тростінський Назар, Мазурик М.Ф./понад десять років/, Лисий А.І. Бригадирами: Пірог П., Коцюба Н.І., Мазяр М.І.,Василівський В.Д. Лисий К.Г. Лисий А.І. І молодий комсомолець Площинський Л.К., який не боявся змагатися із старими бригадирами. Колгоспники були на диво працьовитими, колгосп швидко став передовим в районі і був перетворений у насіннєвий.

До Великої Вітчизняної війни, в час відкриття Всесоюзної сільськогосподарської виставки колгосп був щороку її учасником. На виставці побували: голова колгоспу Мазурик Мефодій Пилипович, бригадир Лисий Антон Гнатович, ланкові - Мазурик А.С., Коцюба Л.Д. Сьобста Ф.Т., бухгалтер колгоспу - Похвата І.І. колгоспники -Бойко Марфа, Лисий Юстин та другі. В 1936 році партія і уряд за високі показники праці нагородили медаллю "За трудову доблесть" бригадира колгоспу Лисого Антона Гнатовича.

3.3. Велика Вітчизняна Війна

Село було окуповане німцями 10 липня 1941 року, а звільнене 24 березня 1944 року 465 стрілецьким полком (командир Хоменко Михайло Терентійович(10.03.1943-05.08.1944) , 167 Сумсько-Київської стрілкової дивізії.  Під час окупації окремі громадяни села приймали активну участь в партизанських загонах. Смертю хоробрих загинули: Мазурик Кирило Ілліч, Петляк Антон Наумович - їх розстріляли німці. В Німеччині була майже третина дорослого села В Німеччині ні хто не загинув, а вже після повернення в село загинуло 16 молодих людей від туберкульозу. В центрі села-біля клубу, в 1945 році збудовано пам'ятник воїнам, що загинули за визволення села. Населення прийняло активну участь в збиранні коштів на формування танкової колони "Радянське Поділля". 26 чоловік нагороджено орденами і медалями за бойові подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни, орденами Слави - 9 чоловік, "Червоної Зірки" - 6, медаллю "За відвагу" - 12, іншими медалями - 34. Наконечний Михайло Григорович, нагороджений орденом "Слава", Чекерда Арсен Кирилович - нагороджений орденом "Слава" і двома орденами "Червоної Зірки. Серед нагороджених слід згадати також Наконечного Афанасія Федоровича, Петляка Івана Наумовича ( був директором Олешинської школи ), Фітькала Сільвества Сергійовича та інших.